8 листопада (26 жовтня за ст. ст.) Свята Православна Церква вшановує пам’ять одного із ранньохристиянських великомучеників – святого Димитрія Солунського (Мироточивого).
Святий великомученик Димитрій народився у сім'ї римського проконсула міста Солунь (нині Салоніки в Греції) у III ст. На той час більшість мешканців міста були язичниками, але чимала християнська громада, заснована апостолом Павлом, існувала вже триста років. До таємних сповідників християнської віри належала і родина Димитрія.

8 листопада Православна Церква відзначатиме День пам'яті святого великомученика Димитрія Солунського (306 рік після Різдва Христового). Субота ж перед цим днем встановлена Церквою  для поминання усіх від віку спочилих християн, і отримала назву Димитрівської.

Маючи віру в безсмертя душ праведників, у воскресіння після смерті, Страшний Суд та останню відплату кожному по ділам, Церква Христова не залишає своїх померлих без молитви. Особливо ж у перші дні після смерті фізичного тіла, та в дні загального поминання спочилих. Вірні моляться за близьких своїх на третій, дев’ятий і сороковий дні, а також в дні роковин їхнього преставлення.

У дні поминання спочилих православні християни передають у храм записки з іменами своїх покійних родичів. При цьому потрібно пам’ятати, що в ці записки треба вносити імена тільки тих померлих, які за життя були охрещені, тобто були членами Церкви. Про нехрещених же треба молитися вдома або над їх могилою на цвинтарі.

У дні поминання віруючі приносять до храму поживу для незаможних. Ця їжа освячується під час богослужіння і потім роздається всім, хто забажає. Ми знаємо і віримо, що людина, яка дістала це частування, перед трапезою помолиться «за всіх, що тут нині поминаються», і до молитви кожного з нас приєднається її подячна молитва. З цим звичаєм пов’язаний також інший, подібний до нього: подавати милостиню бідним з проханням помолитися за спочилих.

 

 Я не дуже розумів поезію Івана Франка. Не те, щоб не шанував класика чи не прагнув зрозуміти – просто напружений ритм та монументалізм образної мови дещо віддаляли громадсько-політичну лірику без сумніву геніального поета від мого світосприйняття, формували асоціативний ряд скоріше зі соціал-реалізмом, ніж власне християнським революціонізмом. Багато рядків про “дух, що тіло рве до бою” та “огонь, щоб ним слово налити” видавалися надто патетичними, “зіпсутими” кількадесятлітніми цитуваннями та нашаруваннями епохи, коли видатні українські лицарі слова ставали знаряддям утвердження ефемерних ідеалів “жовтня”, виправдання репресивного режиму та боротьби з християнством взагалі і з Православною Церквою зокрема. Читаючи твори самого Франка та його критиків, вивчаючи доробок львівського франкознавства, часто задумувався над тим, якою мірою віра могла впливати на світогляд Каменяра, чи був цей вплив, і чи може його полум’яне слово так само, як в епоху визвольних змагань, запалити сучасну людину, християнина, до нової боротьби – духовної, інтелектуальної, в умовах нинішнього релятивізму. І завжди бракувало мені аргументів. До певного часу…

Детальніше...